Рауль Чілачава – людина незвичайна. Грузинський поет, філософ, перекладач. І до недавнього часу – надзвичайний і повноважний посол України в Латвії. За чотири роки і чотири місяці перебування у нашій країні він зумів завоювати повагу і довіру політиків, учених і письменників, переклав на грузинську й українську вірші Райніса, Аспазії, Чака і Вацієтіса, і не лише переклав, але й видав. У 2008 році його нагородили премією Цицерона, у 2009-му – премією Олександра Чака. Він почесний доктор Академії наук Латвії, командор ордену Трьох зірок, член Спілки письменників Грузії, України, а тепер і Латвії, автор понад сотні книжок. Магія його слів заворожує. А сила таланту притягує, як таїна, яку хочеться розгадати.

Він народився під небом Грузії, високим і бездонним, населеним ангелами і чудесами, в Мегрелії, тобто у стародавній Колхіді, на батьківщині Медеї та золотого руна. З дитинства його оточували легенди і гордість за свою батьківщину.

У сім’ї було семеро дітей. Старший брат помер, коли Раулю виповнилося два роки. Це, як він сам говорить, було єдиною темною хмарою на безхмарному небі його дитинства.

Батьки жили у місті, а він – у прадіда і прабабці у гірському селі Дзвелі Абастумані. Прадід Соломон був священиком, його церкву зруйнували більшовики, і все, що вдалося врятувати, знаходилося у їхньому домі в особливій келії, де він потай хрестив і освячував. Рауль виріс на Біблії та грузинській класичній літературі.

Школу закінчив із золотою медаллю. Поступив до Тбіліського університету. З дитинства прагнув стати письменником, однак радянська філологія здавалася йому мертвою, тому вступив на факультет журналістики. Правда, досить швидко зрозумів, що і радянська журналістика мертва, але все ж таки університет закінчив, причому, з червоним дипломом. Тбіліський університет, хоча три останні роки вчився у Києві.

У Київ потрапив, як він сам говорить, випадково. У 1967 році йому запропонували у рамках співпраці між вузами поїхати туди на два роки. У Грузії на той час проходила декада української літератури, в якій брав участь Микола Бажан, автор перекладу на українську мову «Витязя у тигровій шкурі». Це Рауля надихнуло. Сорбонна і Гарвард тоді були недосяжною мрією, тому чом би не Київ?

Коли я вперше почула вираз «грузинський поет – посол України», він не те щоб різав слух, але вимагав пояснень. Як можна залишити Грузію? Слово «Сакартвело» мене заворожувало з дитинства. Поступово за мелодією слова я стала відкривати чудову культуру: читала вірші Галактіона Табідзе і Ніколая Бараташвілі, дивилася фільми Тенгіза Абуладзе і Отара Іоселіані, літала у Тбілісі, щоб побачити спектаклі Темура Чхеідзе і Роберта Стуруа або послухати Джансуга Кахідзе. Звісно, я знаю, що й українська культура має глибоке коріння. Тим не менше, питання залишалося таким же: як можна залишити Грузію?

— Невже тільки українська культура стала причиною того, що ви поїхали з Грузії на два роки, а залишилися назавжди? – спитала я Рауля під час нашої першої зустрічі.

— У мене є вірш, у якому я пишу: ніколи з Грузії не виїздив. Я живу у двох паралельних світах, які для мене однаково важливі. До 1992 року мені вдавалося заробляти на хліб тільки творчістю. Кожного року виходила у світ чергова книжка, іноді навіть декілька, одна у Тбілісі, інша у Києві. Моє місце проживання і графік пересування залежали від виходу моїх книжок.

На хвилю він замовк.

— Я оженився. Був ще студентом, у нас народився син…

Пташка за вікном нечутно пролетіла. Вітер затих.

— Я повністю занурився в роботу, писав, перекладав, літав з Києва до Тбілісі і назад, робота допомогла мені вижити. Місцем моєї прописки був Київ, але моє серце – воно належало Тбілісі.

У 1991 році Рауль вирішив переїхати до Грузії. До того часу у сім’ї виросло ще двоє синів, обидва закінчили школу, здавалося – саме час повернутися на батьківщину. Але у Грузії почалася громадянська війна, країну розривали етнічні конфлікти. Один він зміг би там жити, але для дітей це було б надто небезпечно. Так він знову залишився у Києві, отримав українське громадянство і вступив на державну службу.

У той час українська влада думала про об’єднання суспільства, міністерству у справах національностей і міграцій потрібна була людина, яка б не була етнічним українцем. Коли документи поета проходили інстанціями, багато людей не розуміло: як могло статися, що він до цього часу ніде не працював! Захисники Рауля відповідали: зате він написав і видав понад 50 книжок!

Рауля Чілачаву було призначено заступником міністра. У нього була сильна команда і хороша програма, Україні вдалося уникнути етнічних конфліктів і кровопролиття, чим він може по праву пишатися.

Але незважаючи на службу, він ніколи не залишав роботу поета і науковця, захистив докторську дисертацію, став професором, йому присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв України. А одного разу запропонували змінити сферу діяльності.

— Дипломатична робота у Латвії стала несподіваним поворотом у моїй долі, - зізнався він. - Тепер розумію: випадковостей не буває.

У Ризі Чілачава переклав і видав збірку віршів Райніса й Аспазії грузинською, українською і латиською мовами. Переклав і видав вірші Олександра Чака і Ояра Вацієтіса грузинською й українською. Разом з поетом Імантом Аузіньшем упорядкував і видав антологію української поезії латиською мовою, книгу віршів Тараса Шевченка, фрагменти поеми «Витязь у тигровій шкурі», до кожної з них написав передмову, післямову, коментарі. Написав і видав книгу спогадів у 600 сторінок – про людей, завдяки яким він став особистістю, професіоналом. Минулого року за один місяць написав книгу віршів – по два-три вірші на день, легко і вільно. А потім півроку – жодного поетичного рядка. Зате багато перекладав. Тепер готує свою антологію латиської поезії грузинською мовою. І книгу про Латвію – мозаїку вражень, спогадів, роздумів. Встає о сьомій годині, лягає о першій ночі. Творчість і служба один одному не на заваді. Скоріше – навпаки.

«Посли – як комети, з’являються і знову щезають у просторі, але Рауль Чілачава – особливий посол, він залишиться на нашому небосхилі», - так про нього сказала поетеса Людмила Азарова.

— Що для вас значили ці чотири роки і чотири місяці? – питаю я Рауля у той день, коли його офіційна дипломатична місія у Латвії завершена.

— Те, що я з одного відрядження потрапив в інше. Своє 40-річне перебування в Україні я розглядаю як відрядження, в яке мене послала Грузія і забула відкликати назад. А відрядження у Латвію стало для мене відкриттям нових можливостей. Покладені на мене обов’язки я виконав. Радий, що без жодного зауваження з центру і без жодного скандалу у країні перебування. Тут я знайшов багато друзів і однодумців, сумно буде розставатися, однак я залишаю за собою право і сподівання повертатися до Латвії. Адже Латвія – це також моя доля. Раніше я жив на дві країни, тепер живу на три.

Ось й академік Яніс Страдиньш відмітив таку саму особливість: «Рауль Чілачава – людина великого духу, унікальна особистість, яка представляє одночасно три культури – грузинську, українську і латиську. З Грузією він пов'язаний кровними зв’язками, з Україною – шлюбними стосунками, а з Латвією – відносинами любові».

— Красива метафора, - посміхається Рауль. Насправді, так воно і є. Хоча любов присутня у всьому. Це головна рушійна сила людини.

Вона надає сенсу усьому, що ми робимо. Поет живе любов’ю. А також словом, його мелодією і ритмом.

— Чи рятує поезія від самотності? – питаю я.

— Рятує. Від самотності, від болю, від усього. У Табідзе є рядки у перекладі Пастернака: «Не я пишу вірші, вони, як повість, пишуть/ Мене, і хід життя супроводжає їх./ Що вірш? Обвал снігів. Дихне – і з місця здишить, / І заживо схоронить. Ось що вірш».

Ми обоє замовкаємо. Вірші – це коли нічого не вигадуєш, лише дозволяєш вічності просочитися крізь кінчики твоїх пальців і лягти на сторінку.

— Все життя я щось доводив самому собі, - продовжує Рауль. – Коли у Київ приїхав – що зможу вивчити українську мову. Потім – що зможу нею перекласти вірші грузинських поетів. А коли мене самого почали перекладати – що зможу українською писати вірші. Мене перекладали кращі поети України – Микола Бажан, Іван Драч, Микола Вінграновський, ціла когорта. Але є нюанси, які чуже вухо не в змозі вловити, адже вони всі перекладали не з оригіналу, а з мого підрядкового перекладу. Так я став писати українською. Випустив книжку, мене стали хвалити, називати українським поетом, а я злякався: вибачте, для мене це велика честь, це тішить моє самолюбство, але я не український поет, я грузинський поет, який вміє писати вірші українською. Потім мені довелося доводити, що зможу виконувати обов’язки чиновника, хоча внутрішньо я себе таким ніколи не відчував. Слава Богу, і з цим завданням впорався. А останніми роками я мав довести, що, будучи грузинським поетом, можу стати послом України. Насправді все наше життя – постійна спроба довести, що ми не випадково прийшли у цей світ. Не випадково обрали свій життєвий шлях. Не випадково опинилися тут і зараз.

— А що тепер? Що у ваших планах?

— Одразу після повернення піду у відпустку, у мене за ці роки набігло 180 невикористаних днів. Хочу відпочити, відійти від повсякденних клопотів. І, звісно, писати. Хоча я автор багатьох поетичних книжок, це ще не доказ того, що я поет. Як казав Бердяєв, можна бути православним, але не бути християнином. Тому плани у мене все такі ж – написати одну гарну книгу. Може, навіть – один гарний вірш.

«Відкрите місто» (Латвія), Р.Чілачава, Посол України в Латвії