Народи Радянського Союзу, включно з нами, українцями, заплатили за це дуже високу і страшну ціну. У вересні 1939 року разом з поляками, українці першими відчули наслідки змови двох тоталітарних режимів – комуністичного та нацистського. У Другій світовій війні українці втратили більше, ніж деякі європейські держави разом узяті. Загальні втрати українців оцінюються у 8-10 мільйонів життів, що можна порівняти із населенням сучасної Австрії. З 2,8 млн. молодих людей, яких  вивезли з СРСР до Третього Рейху  для примусової праці 2,4 млн були вихідцями з України. Близька 1 млн. з них загинули.

Наразі ми спостерігаємо, що політика нашого спільного східного сусіда ґрунтується на міфах минулого. Причому це відбувається навіть незважаючи на вже давно доведений факт, що протягом майже двох років, з осені 39-го по червень 41-го, сталінський Радянський Союз був союзником гітлерівської Німеччини. Промовистим символом цієї співпраці став спільний радянсько-нацистський парад у Бресті 17 вересня 1939 року. Але це не врятувало Радянський Союз від агресії, а народи СРСР – від необхідності сплачувати людськими життями за дружбу Сталіна з Гітлером. У підсумку ледве чи не кожен другий загиблий у Другій світовій війні був громадянином СРСР.

Війна, яку СРСР розв'язав проти Фінляндії, радянська окупація Латвії, Литви та Естонії були таким же прикладом агресивних дій, які нацистський режим чинив в Європі ще до того, як направити зброю проти колишнього східного союзника.

Але навряд чи тоді чи навіть зараз хтось би міг собі уявити подібну ситуацію у цивілізованому 21-му столітті в центрі європейського континенту, де на очах світової спільноти відбувається дикунське захоплення східних територій демократичної країни. З цього приводу дуже слушну думку висловив відомий український кінорежисер білоруського походження Сергій Лозніца, коли сказав що «після розпаду СРСР треба було посадити населення за підручники історії». Бо, на жаль, незважаючи на те, скільки було опубліковано досліджень, історія знову використовується сьогоднішньою владою Росії проти цивілізованого світу як елемент гібридної війни.

Кілька років поспіль шляхом поширення інформаційних вливань провокується думка, що Україна, зокрема українська влада, є противниками вшанування пам’яті загиблих в Другій світовій війні.

Але я хотів би чітко відокремити поняття вшанування пам’яті загиблих та ініціативу Кремля щодо використання псевдо-патріотичних акцій т.зв. «безсмертного полку», з метою звеличування дій сталінської влади, яка нібито перемогла у війні.

В Україні шанують загиблих у Другій Світовій війні на всіх рівнях. І цими днями проводиться величезна кількість заходів, приурочених до вшанування пам’яті мільйонів жертв цієї страшної трагедії. Водночас, ми вважаємо, що народ цей страшний «іспит» склав ціною життя мільйонів, чого не скажеш про сталінську владу. Я поясню, що мається на увазі. Кремль ретельно замовчує, що лише за перші тижні війни мільйони бійців Червоної армії потрапили в полон або були знищені військами вермахту, оскільки не були готові до нападу з боку фашистської Німеччини. Проте як нам усім добре відомо весь час свого перебування у владі сталінський режим готувався саме до війни. На це були спрямовані усі ресурси як людські, так і матеріально-технічні. Чому ж мали місце такі катастрофічні наслідки в перші дні і місяці війни? Як таке могло статися? І де в цьому всьому геній Сталіна? Досить щиро і без прикрас описав ці події відомий радянський письменник Віктор Астаф’єв у своєму романі «Прокляті й убиті». Звертаючись до влади та провладних істориків, він зазначає: «скільки втратили людей під час війни? Ви знаєте і пам’ятаєте. Але ж страшно називати істинні цифри, правда? Бо якщо назвати, то замість парадного картуза мусимо вдягнути схиму, ставати у День Перемоги на коліна і вибачатися перед своїм народом за бездарно виграну війну, в якій ворога завалили трупами, втопили в крові».

Велич нації і держави полягає не в тому щоб її боялися, а в тому, щоб ця країна була комфортною для проживання свого народу і дружньою для інших. І невже знову треба творити велич нації або окремої держави через страх, ненависть до влади? Чому знову сьогоднішня Росія як і у минулому столітті звертається до моделей управління часів Івана Грозного або Сталіна?

Тож, коли вшановують загиблих  у війні ми би хотіли, щоб люди вшановували також пам’ять мільйонів жертв сталінських репресій, зокрема з України, які безвинно загинули в концтаборах Гулагу, в Сибіру, в Бабиному яру під Києвом за надуманими звинуваченнями. Варто також вшановувати пам’ять тисяч тих героїв, інвалідів, які були виселені вже після війни радянською владою в 1948-1950 роках, оскільки на їхню думку це спотворювало героїчну «картинку перемоги», оскільки інваліди своїм зовнішнім виглядом і вимушеним жебрацтвом нібито дискредитували владу «держави-переможця», хоча насправді все виглядало навпаки, і влада сама себе дискредитувала тим, що ці люди, справжні герої, вимушені були жебракувати. За що ж над ними так знущалися? А за те, що вони ціною власного здоров’я – найдорожчого, що в них було, захистили рідні землі від загарбників, у той час як сталінська влада виявила повну бездарність не лише у геополітичних розрахунках, але й у використанні того величезного людського і матеріального ресурсу яким володів СРСР. 

 

Навряд чи фотографії цих, а також інших людей, безвинно закатованих у таборах сталінським НКВД, були на плакатах, які несли учасники цих «безсмертних полків», зокрема і тут в Ризі. А хіба вони не заслуговують на повагу разом з іншими? Чи може вже сьогодні поставлено крапку у справі тих, хто вбивав своїх – тисячі НКВДістів, бійців загороджувальних загонів. Вони герої чи злодії? І це і є сутність «русского міра». Сьогоднішня кремлівська влада уникає згадки про ці факти, їм ця дискусія невигідна.

Логіка радянського режиму вражає й у справі кримськотатарського народу. Вже через тиждень після вигнання нацистів із Криму (12 травня 1944 року) радянська влада почала депортацію кримських татар. Їх звинуватили у масовому дезертирстві на початку війни та повальній співпраці з окупантами. Також подібні звинувачення були висунуті й іншим народам Криму. Водночас, ті, хто уважно читає історію й цікавиться фактами знає, що кримські татари також зробили чималий внесок у перемогу над нацизмом. До серпня 1941 року до Червоної армії було мобілізовано понад 12 тисяч кримських татар, понад 3 тисячі з яких загинули. При чому, 5 з них було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, 2 стали повними кавалерами ордену Слави а Амет-Хан Султан став двічі Героєм СРСР. Внаслідок депортації ще до кінця війни загинуло понад 30 тисяч виселених кримських татар. Але, на жаль, депортованих кримських татар також нема серед тих, хто зображений на портретах т.зв. «безсмертних полків».

І знову влучно про це сказав учасник боїв за Київ 1943 року Астаф’єв: «врешті-решт війна придумана затьмарила війну істинну». Він також вважав, що показувати війну героїчною і привабливою є злочином. Але про це ніхто не каже, навпаки дехто в Росії  знущається над пам’яттю загиблих, проголошуючи зухвало гасла на кшталт «Ми можемо повторити». На відміну від цього в Україні, як і в Європі і у  цивілізованому світі,  ми прагнемо до того, аби подібного ніколи і ніде більше не трапилося. Наше гасло – Пам’ятаємо. Перемагаємо. Ніколи Знову. 

От чому в Україні наполягають на тому щоби не лакувати історію, а казати правду, захищати правду. На жаль, не всі люди розуміють що всі ці ініціативи Кремля скеровані не на те, щоб вшанувати загиблих, а для того, щоб показати велич сталінізму, мовляв, перемога потребує великих втрат, а про ціну, як ми усі добре знаємо, Кремль ніколи не переживав, от тому і були в пошані у Сталіна полководці, які не рахувались з втратами заради виконання наказу, а чого ж переживати, «жінки ще нарожають».

Нам, українцям, це добре відомо і на прикладі сучасних подій в окупованому Росією Криму і на Донбасі. Віктор Астаф’єв казав: «Ті, хто бреше про війну минулу, наближають війну в майбутньому». І ми бачимо, що ці слова стали пророчими зараз і в Криму, і на Донбасі.

От тому в Україні є інша ініціатива – пам’ятати тих жертв, які сьогодні в 21 столітті, у вік інтернету і безперешкодного доступу до інформації, загинули і гинуть від «русского міра», який прийшов зі зброєю на українську землю і вбиває. Як на мене додатковим свідченням ганебності політики, яку проводить Кремль щодо України є поведінка очільників РПЦ, як, всупереч головного догмату православ’я –«не вбивай» благословляють віруючих  на вбивство таких самих православних віруючих в Україні. Хіба це не межа абсурду до якого російська влада довела свій народ?

Як і в часи Другої світової, сьогодні  українці, на передовій. Саме на нашій території розгорнувся фронт протистояння сучасному російському агресору, фронт боротьби за цінності демократії та верховенства права, фронт за вільний світ. Тому українське суспільство прагне єдиного: історичної справедливості, правди і поваги до права українського народу самим будувати своє життя. І останні вибори доказали те, що український народ здатний сам прийняти рішення щодо свого майбутнього. Підтримавши 73-ма відсотками новообраного президента України, народ ще раз наголосив що наше майбутнє це європейська інтеграція, це членство в Північноатлантичному альянсі, формування життя та європейськими цінностями, які значно відрізняються від московських саме тим, що повага до життя людини відображена не тільки в тому щоби носити і прославляти загиблих формально, але й в тому щоб створити гідне життя для сьогоднішнього покоління чого ніколи не було в радянській владі, і на жаль чого ми не бачимо в сьогодні в Росії.

 

Підпис: українські військовослужбовці з портретами своїх родичів, ветеранів Другої світової війни

І ця відмінність дратує очільників Кремля тому що демонструє в т.ч. для російського населення приклад як народ, а не влада, може сам відбудовувати своє майбутнє. Це і провокує агресію Кремля.

Ми не хочемо, щоб питання Криму і Донбасу вирішувалося шляхом війни, оскільки це означає появу нових жертв і вбитих, тому офіційний Київ звертається до міжнародної спільноти із закликом разом зупинити агресію Росії, і нарешті поставити крапку над «сталінсько-путінською» моделлю. Ми маємо зробити так, щоб не право сили, а сила права вирішувала наше майбутнє і майбутнє наших дітей.

*   *   *

 

Статья Чрезвычайного и Полномочного Посла Украины

в Латвийской Республике Александра Мищенко

посвященная Дню памяти и примирения

 

 «Неудобная история или выборочная память?»

 

В течение многовековой истории украинцы с оружием в руках защищали свои земли от вражеских посягательств. Вот и на днях мы обращаемся к истории и, по традиции, чтим память защитников Украины, которые боролись и побеждали на различных землях и континентах во время Второй мировой войны.

Народы Советского Союза, включая нас – украинцев, заплатили очень высокую и страшную цену. В сентябре 1939 года вместе с поляками, украинцы первыми ощутили последствия сговора двух тоталитарных режимов – коммунистического и нацистского. Во Второй мировой войне украинцы потеряли больше, чем некоторые европейские государства вместе взятые. Общие потери украинцев оцениваются в 8-10 миллионов жизней, что сопоставимо с населением современной Австрии. Из 2,8 миллиона молодых людей, которых вывезли из СССР в гитлеровскую Германию на принудительные работы 2,4 миллиона были выходцами из Украины. Около 1 миллиона из них погибли.

Сейчас мы видим, что политика нашего общего восточного соседа основывается на мифах прошлого. Причём это происходит даже несмотря на уже давно доказанный факт, что в течение почти двух лет, с осени 39-го по июнь 41-го, сталинский Советский Союз был союзником гитлеровской Германии. Красноречивым символом этого сотрудничества стал совместный советско-нацистский парад в Бресте 17 сентября 1939. Но это не спасло Советский Союз от агрессии, а народы СССР – от необходимости платить человеческими жизнями за дружбу Сталина с Гитлером. В итоге чуть ли не каждый второй погибший во Второй мировой войне был гражданином СССР.

Война, которую СССР развязал против Финляндии, советская оккупация Латвии, Литвы и Эстонии были таким же примером агрессивных действий, которые нацистский режим проводил в Европе ещё до того, как направить оружие против бывшего восточного союзника.

Но вряд ли тогда или даже сейчас кто-то мог бы себе представить подобную ситуацию в цивилизованном 21 веке в центре европейского континента, где на глазах мирового сообщества происходит дикарский захват восточных территорий демократической страны. По этому поводу очень правильную мысль высказал известный украинский кинорежиссёр белорусского происхождения Сергей Лозница, когда сказал, что «после распада СССР надо было посадить население за учебники истории». Потому что, к сожалению, несмотря на то, сколько было опубликовано исследований, история снова используется сегодняшней властью России против цивилизованного мира как элемент гибридной войны.

Несколько лет подряд путём распространения информационных вливаний провоцируется мнение, что Украина, в частности украинская власть, являются противниками увековечения памяти погибших во Второй мировой войне.

Однако, я бы хотел чётко разделить понятие увековечивания памяти погибших и инициативу Кремля по использованию псевдопатриотических акций, например, т.н. «Бессмертного полка», с целью возвеличивания действий сталинской власти, которая якобы победила в войне.

В Украине чтят память о погибших во Второй мировой войне на всех уровнях. И как раз на днях проводится огромное количество мероприятий, приуроченных к чествованию памяти миллионов жертв этой страшной трагедии. В то же время, мы считаем, что народ этот страшный «экзамен» преодолел ценой жизни миллионов, чего не скажешь о сталинской власти. Я объясню, что имеется в виду. Кремль тщательно умалчивает, что лишь за первые недели войны миллионы бойцов Красной армии попали в плен или были уничтожены войсками вермахта, поскольку не были готовы к нападению со стороны фашистской Германии. Однако, как нам всем хорошо известно всё время своего пребывания у власти сталинский режим готовился именно к войне. На это были направлены все ресурсы как человеческие, так и материально-технические. Почему же имели место такие катастрофические последствия в первые дни и месяцы войны? Как такое могло случиться? И где в этом всём гений Сталина? Достаточно искренне и без прикрас описал эти события известный советский писатель Виктор Астафьев в своем романе «Прокляты и убиты». Обращаясь к власти и придворным историкам, он отмечает: «сколько потеряли людей во время войны? Вы знаете и помните. Но страшно называть истинные цифры, правда? Потому что если назвать, то вместо парадной фуражки должны будете надеть схиму, стать в День Победы на колени и просить прощения у своего народа за бездарно выигранную войну, в которой врага завалили трупами, утопили в крови».

Величие нации и государства заключается не в том, чтобы её боялись, а в том, чтобы эта страна была комфортной для проживания своего народа и дружественной для остальных народов. И неужели снова надо возводить величие нации или отдельного государства на страхе, ненависти к власти? Почему сегодняшняя Россия, как и в прошлом веке, обращается к моделям управления времён Ивана Грозного или Сталина?

Поэтому, когда чествуют погибших в войне, мы бы хотели, чтобы люди чтили также память миллионов жертв сталинских репрессий, в частности из Украины, которые безвинно сгинули в концлагерях ГУЛАГа, в Сибири, погибли в Бабьем Яру под Киевом по надуманным обвинениям. Стоит также почтить память тысяч тех героев, инвалидов, которых выселила советская власть уже после войны в 1948-1950 годах, так как, по её мнению, это искажало героическую «картинку победы», поскольку инвалиды своим внешним видом и вынужденным попрошайничеством якобы дискредитировали власть «государства-победителя», хотя на самом деле всё выглядело наоборот, и власть сама себя дискредитировала тем, что эти люди – настоящие герои, вынуждены были просить милостыню. За что же над ними так издевались? А за то, что они ценой собственного здоровья – самого дорогого, что у них было, защитили родные земли от захватчиков, в то время как сталинская власть проявила полную бездарность не только в геополитических расчётах, но и в использовании того огромного человеческого и материального ресурса которым владел СССР.

Вряд ли фотографии этих, а также других людей, безвинно замученных в лагерях сталинским НКВД, были на плакатах, которые несли участники этих т.н. «бессмертных полков», в том числе и здесь, в Риге. А разве они не заслуживают уважения вместе с другими? Или может сегодня наконец расставлены точки в делах тех, кто предательски убивал своих – тысяч НКВДистов, бойцов заградотрядов. Они герои или злодеи?

Это и есть сущность «русского мира». Сегодняшняя кремлёвская власть избегает упоминаний об этих фактах, им эта дискуссия невыгодна.

Логика советского режима поражает и по делу крымскотатарского народа. Уже через неделю после изгнания нацистов из Крыма (12 мая 1944 года) советская власть начала депортацию крымских татар. Их обвинили в массовом дезертирстве в начале войны и повальном сотрудничестве с оккупантами. Также, подобные обвинения были выдвинуты и другим народам Крыма. В то же время те, кто внимательно читает историю и интересуется фактами знает, что крымские татары внесли немалый вклад в победу над нацизмом. К августу 1941 года в Красную армию было мобилизовано более 12 000 крымских татар, более 3000 из которых погибли. Причем, 5-м из них было присвоено звание Героя Советского Союза, 2 стали полными кавалерами ордена Славы, а Амет-Хан Султан стал дважды Героем СССР. В результате депортации, ещё до конца войны погибло более 30 000 выселенных крымских татар. Но, к сожалению, депортированных крымских татар также нет среди тех, кто изображен на портретах т.н. «Бессмертных полков».

И снова очень точно подметил все нюансы участник боёв за Киев 1943 года Виктор Астафьев: «в конце концов война придуманная затмила войну истинную». Он также считал, что показывать войну героической и привлекательной является преступлением. Но об этом никто не говорит, наоборот кое-кто в России издевается над памятью погибших, провозглашая кричащие лозунги вроде «Мы можем повторить». В отличие от этого, в Украине, как и в Европе, и в остальном цивилизованном мире, мы стремимся к тому, чтобы подобного никогда и нигде больше не случилось. Именно поэтому наш лозунг – «Помним. Побеждаем. Никогда Снова».

Вот почему в Украине настаивают на том чтобы не лакировать историю, а говорить правду, защищать правду. К сожалению, не все люди понимают, что все эти инициативы Кремля направлены не с целью почтить память погибших, а для того, чтобы показать величие сталинизма, мол, победа требует больших потерь, а о цене, как мы все хорошо знаем, Кремль никогда не переживал. Вот поэтому и были в почёте у Сталина полководцы, которые не считались с потерями ради выполнения приказа, а зачем переживать, если «женщины ещё нарожают».

Нам, украинцам, это хорошо известно и на примере современных событий в оккупированном Россией Крыму, и на Донбассе. В.Астафьев писал: «Те, кто врет о войне прошлой, приближают войну в будущем». И мы видим, что эти слова стали пророческими сейчас как для Крыма, так и для Донбасса.

Именно поэтому в Украине имеется другая инициатива – помнить тех жертв, которые сегодня в 21 веке, в век интернета и беспрепятственного доступа к информации, погибли и погибают от «русского мира», который пришёл с оружием на украинскую землю и убивает. Как по мне, дополнительным свидетельством постыдности политики, которую проводит Кремль в отношении Украины, является поведение руководителей РПЦ, которые, вопреки главного догмата православия – «не убий» благословляют верующих на убийство таких же православных верующих в Украине. Разве это не предел абсурда, до которого российская власть довела свой народ?

Как и во времена Второй мировой, сегодня украинцы на передовой. Именно на нашей территории развернулся фронт противостояния современному российскому агрессору, фронт борьбы за ценности демократии и верховенства права, фронт за свободный мир. Поэтому украинское общество стремится к одному единственному: исторической справедливости, правде и уважению к праву украинского народа самим строить свою судьбу. И последние выборы доказали, что украинский народ способен сам принять решение относительно своего будущего. Поддержав 73-мя процентами новоизбранного президента Украины, народ ещё раз подчеркнул, что наше будущее – это европейская интеграция, это членство в Североатлантическом альянсе, формирование жизни согласно европейским ценностям, которые значительно отличаются от московских именно тем, что уважение к жизни человека отражено не только в том чтобы носить и прославлять погибших формально, но и в том, чтобы создавать достойную жизнь для сегодняшнего поколения, чего никогда не было в советской власти, и чего мы, к сожалению, не видим сегодня в России.

И это различие раздражает руководителей Кремля потому что демонстрирует в т.ч. для русского населения пример как народ, а не власть, может сам восстанавливать своё будущее. Это и провоцирует агрессию Кремля.

Мы не хотим, чтобы вопрос Крыма и Донбасса решался путём войны, поскольку это означает появление новых жертв и убитых, поэтому официальный Киев обращается к международному сообществу с призывом вместе остановить агрессию России, и наконец поставить точку над «сталинско-путинской» моделью. Мы должны сделать так, чтобы не право силы, а сила права решала наше будущее и будущее наших детей.

 

 

DELFI, Міщенко Олександр Павлович